/* * @version $Id: index.php 14401 2010-01-26 14:10:00Z louis $ * @package Joomla * @copyright Copyright (C) 2005 - 2010 Open Source Matters. All rights reserved. * @license GNU/GPL, see LICENSE.php * Joomla! is free software. This version may have been modified pursuant * to the GNU General Public License, and as distributed it includes or * is derivative of works licensed under the GNU General Public License or * other free or open source software licenses. * See COPYRIGHT.php for copyright notices and details. */ Люботин в годы ВОВ -->

 

Щороку 29 серпня люботинці вшановують воїнів-визволителів, які у грізному 1943 році війни визволили наше місто від фашистської навали. Щороку із щемом у грудях ми згадуємо їх подвиг  та віддаємо шану і живим, і загиблим у  кривавому горнилі війні. Аби не заростала стежина нашої пам’яті про ці буремні роки, ми пропонуємо Вашій увазі історичний огляд подій цього періоду, який увійшов до книги нашого земляка-історика В.В.Стрільця „Люботин. Історико-краєзнавчий нарис”.

Люботин у роки Великої Вітчизняної війни 
(1941 – 1945)

22 червня 1941 р. фашистська Німеччина віроломно напала на СРСР. Мирна праця людей була перервана. Почалася Велика Вітчизняна війна, що палахкотіла 1418 днів та ночей, спогади про яку тривожать і сьогодні душі ветеранів, вдів, їх дітей, що самі давно вже стали батьками...

Дитинство скінчилося миле
В ті страхом опалені дні,
Як сумно сирени завили
На станції в Люботині.
(Г. Ведмеденко)

З початком Великої Вітчизняної війни виявилось важливе стратегійне значення Люботина як залізничного вузла, через який в тил країни евакуювали устаткування з фабрик та заводів, продовольство, матеріальні та культурні цінності, велику кількість людей. На фронт безперервно йшли ешелони з військами, зброєю, боєприпасами.

У перші дні війни у трудових колективах Люботина пройшли мітинги, на яких люди засудили напад агресора і висловили впевненість у його розгромі. Сотні добровольців подали заяви з проханням направити їх на фронт.

З початком війни міськрада та адміністрація Люботинського відділення Південної залізниці розгорнули діяльність з переведення народного господарства на воєнний лад. Ткацька артіль розпочала випуск обмундирування для червоноармійців. Для охорони транспортних споруд на Люботинському залізничному вузлі було створено 55 робітничих загонів (1058 чол.), які охороняли станцію, депо ВРП та інші об’єкти. Місцеве населення створило дружини (3028 чол.) для охорони житлових приміщень та господарств. У місті було створено народне ополчення – понад 500 чоловік з начальником штабу В. Грушком.

Вимотуючи ворога в затяжних боях, Червона Армія сама, зазнаючи великих втрат, змушена була відступати, гітлерівці рвалися вглиб країни. Восени 1941 р. вони підійшли до Криму, захопили Донбас, наближались до Харкова.

Люботин фактично був воротами м. Харкова, і, щоб оволодіти ним, фашисти кинули сюди значні сили. Тому на підступах до Люботина почалися напружені бої.

На початку жовтня 1941 р. 300-та стрілецька дивізія, яка входила до складу 38-ї армії, займала оборону в районі Полтави – Чутово. У зв’язку з тим, що оборона військ Південного фронту була прорвана і ворог глибоко вклинився в оборону радянських військ на Донецькому напрямку, було наказано розпочати відступ. 300-та стрілецька дивізія відходила з боями уздовж Полтавського шосе на Коломак, Валки, Люботин, обороняючись на найбільш вигідних позиціях. Командиром дивізії був полковник С.П. Меркулов, начальником штабу – Н.Н. Гладков.

Жорстокий бій відбувся на західній околиці Люботина – останньому рубежі перед Харковом. 18 жовтня 1941 р. ворог великими групами піхоти при підтримці артилерійського та мінометного вогню проводив активну розвідку, намагаючись увірватися на околиці Люботина. Але всі його атаки були успішно відбиті підрозділами 1051-го і 1053-го стрілецьких полків дивізії. І тоді фашисти кинули на допомогу піхоті 20 танків, які рухалися розгорнутим фронтом. Але радянським військам вдалося відбити і їхню атаку гарматним та мінометним вогнем. Прицільним вогнем були відбиті ще дві атаки ворожої піхоти, знищено близько 100 німецьких солдатів. У цьому бою відзначилися рядові-кулеметники Ігнатенко, Трофімов, Сичов, артилеристи – Поліщук, Домовий, Бородін та інші.

Але незважаючи на стійкість та героїзм воїнів Червоної Армії, 20 жовтня 1941 р. місто було окуповане німецько-фашистськими військами.

Німці ввійшли в місто надвечір. Більшість жителів, які не встигли евакуюватися, сховалися від німців. Але були й такі, що зустрічали німців з хлібом та сіллю.

Великі випробування люботинцям принесли страшні роки німецько-фашистської окупації.

З перших днів свого перебування у місті німецька військова влада поширювала велику кількість листівок. На одній із них був зображений Сталін, з якого зняли маску і з-за неї було видно обличчя людини, яка обросла шерстю і мала роги. Внизу плаката був напис російською мовою: “Маска сорвана, смотрите, кто был Ваш Сталин”. Серед населення поширювалися листівки від імені сина Й.В. Сталіна Якова, який потрапив у полон під Смоленськом, зміст яких зводився до закликів припинити кровопролитну війну, здаватися в полон, не підкорятися комуністичному уряду, а Сталіна визнати ворогом всього людства.

Така широка пропагандистська діяльність мала на меті нейтралізувати наслідки ідеологічної діяльності більшовиків. Вона знайшла розуміння і підтримку у деякої частини люботинців. У переважній більшості це були колишні солдати та офіцери білогвардійської армії, куркулі, значна частина віруючих. Але були серед них і комуністи та комсомольці. У подальшому значна частина люботинців змушена була працювати на залізниці та громадських дворах.

Окупаційна влада спиралася на каральні органи – державну таємну поліцію (гестапо), озброєні загони націонал-соціалістичної партії Німеччини (СС), службу безпеки (СД) тощо. Крім окупаційних воєнної та цивільної адміністрації, на захоплених територіях створювалася допоміжна адміністрація із представників місцевого населення, які виявили бажання співробітничати з окупантами: міські управи, бургомістри, допоміжна поліція.

У перші місяці окупації міста створено органи окупаційної влади. Найвищим “розпорядчим і виконавчим” органом Харківського району була управа. Район був розділений на два підрайони: Люботинський і Мереф’янський. У місті Люботині була створена міська управа, голова (бургомістр) якої відповідав за діяльність усіх підприємств і установ у межах міста. Бургомістр через своїх заступників вів господарську роботу у місті. При управі були створені відділи: комунальний, шкільний, персональний (облік населення, розподіл трудповинностей), фінансовий, торгово-кооперативний та відділ податкових інспекторів. Знаючи особливості свого міста, навколишніх сіл та хуторів, бургомістр через старост, а ті через уповноважених та сорокахатників за сприяння поліції виконували волю коменданта міста (ним був німець).

Ніяких судових органів у місті не було. Влада діяла, не спираючись ні на які закони. Роль “суддів” часто виконували комендант поліції, бургомістр та його заступники. За невиконання розпоряджень комендатури, управи або бургомістра передбачалось застосування заходів за законами воєнного часу. Прикриваючись цією фразою, кожен із зазначених вище посадовців діяв на свій розсуд. В управі та поліції працювали в основному місцеві жителі, українці та росіяни. У комендатурі працювали виключно німці.

Помічниками у запровадженні нової окупаційної влади у нашому місті були: Павлов-Сільванський (колишній поміщик), начальник тайної розшукової служби міської поліції, начальник Люботинської поліції (не досить довгий час). Гардер (німець за національністю, колишній кандидат в члени ВКП(б), працював в Люботині агентом по постачанню Харківського тресту радгоспів) – начальник Люботинської поліції, попередник та наслідувач Павлова-Сільванського. Щербина Степан Никанорович – бургомістр управи (колишній вчитель). Романенко Микола Ілліч – заступник бургомістра (викладач, безпартійний). Ринг — другий заступник бургомістра (проживав в Люботині до війни, працював завідуючим матеріальним складом ст. Люботин). Мороз – начальник спеціального відділу міської управи. Прокопенко – слідчий поліції, відповідав за влаштування шибениць. Литвиненко – заступник начальника поліції, начальник оперативного відділу по боротьбі з партизанами та їх проявами. Кулик С.А. – заступник бургомістра. Гюбнер – винокур радгоспу, за національністю німець, під час окупації заступник директора радгоспу (господарського двору).

У селах створювалися сільські управи, які знаходилися у подвійному підпорядкуванні підрайону та управи Харківського району. Сільські управи існували в Старому Люботині та Гиївці.

Міська управа займалася відновленням залізниці, роботи паровозного депо та майстерень, часткового ремонту житла для німців, влаштуванням господарських дворів. Останні мало чим відрізнялися від колгоспів. За роботу працівник отримував натуральну оплату зерном, крупами, олією та іншими харчовими продуктами. Працюючи на залізниці, отримували зарплату та продуктовий пайок, але вони були мізерними: 300 гр. хліба в день та 250-300 крб. в місяць.

Нова влада дозволяла створення виробничих артілей та діяльність індивідуальних кустарів. Згідно реєстру кустарних промислових та торгівельних підприємств по Харківській управі за 1942 р. у Люботині був зареєстрований (19.07.1942 р.) кіоск-закусочна, який тримав Качура С.І. Раніше починали працювати індивідуальні кустарі: з пошиття та ремонту  одягу, з ремонту взуття, перукарі, але досить швидко припинили роботу із-за непосильних податків, встановлених податковою інспектурою (від обороту, від розміру вкладеного капіталу та ін.).

У Люботині в період окупації була відновлена робота медичних установ, але ліків не було, не вистачало інструментів.

Прийом хворих у лікарні був платний, а основна маса населення ніяких ні окупаційних, ні радянських грошей не мала. Завідуючою поліклінікою працювала Бойко Ксенія Василівна.

Були спроби відновити роботу 12, 13, 15, 16 та 17 шкіл, але приміщення були зайняті німецькими підрозділами, а місцева управа не могла наполягати на їх звільненні.

За даними Харківської управи за квітень 1942 р. в Люботині діяли Люботинські народні школи №12, 13, 15, 16 з семирічним терміном навчання та Гиївська народна школа з чотирирічним терміном навчання. У Гиївській школі завідуючим був Кудін.

Значна частина населення міста змушена була працювати на окупантів з декількох причин: непрацюючих у першу чергу відправляли до Німеччини, примушували працювати безкоштовно на громадських роботах (заготівля дров у лісі, розчистка доріг від снігу та бруду); безробітних підозрювали у лояльності радянській владі.

Водночас місцева окупаційна влада обіцяла проведення аграрної реформи, вільний розвиток української культури. У період німецької окупації в Люботині навіть діяла юридична консультація Недорубка Івана Григоровича, який тісно співпрацював з Люботинською управою. У серпні 1943 р. разом з сім’єю виїхав у Німеччину.

У справах Харківської районної управи зберігся цікавий документ – доповідна записка “Про протипожежну охорону м. Люботина” пожежного інспектора Тихонова І.Ф. від 12 січня 1943 р., в якій зазначалося: “В м. Люботині є управська професійна пожежна команда, яка обслуговує місто Люботин та підлеглі до нього висілки. У 1942 р. від необережного поводження німецького офіцера з вогнем згоріло пожежне депо, й пожежна команда в сучасний момент міститься в тимчасових, не пристосованих приміщеннях, що дуже перешкоджає її боєздатності. Тому з свого боку вважаю за потрібне побудувати в Люботині нове пожежне депо.

Прошу вашого розпорядження житловому відділу управи району про складання кошторису та проекту пожежного депо з розрахунком, щоб будівництво розпочати в ІІ кварталі 1942 р. та закінчити в ІV кварталі цього року”.

Хоч деякі дії окупантів і були схвально сприйняті багатьма незадоволеними радянською владою, але насправді “новий порядок” не виправдав надій цих жителів. Він приніс такі поневіряння, такий розмах терору, у порівнянні з якими недавнє радянське минуле здавалося майже райським.

На власній території місцеві жителі перетворилися на людей “третього ґатунку”. Їхнє життя регламентувалося різними наказами і правилами, порушення яких каралося концтаборами або розстрілом. Серед перших обов’язкових постанов окупаційної влади в Люботині було встановлення комендантської години та збір усіх радіорепродукторів.

Гітлерівські варвари арештовували, катували, розстрілювали, спалювали живцем сотні невинних мирних громадян, воїнів Червоної Армії. Так, наприклад, згідно документів, зібраних Т.І. Юрченком, у лютому-березні 1942 р. окупанти проводили масові арешти серед мирного населення, внаслідок яких понад 400 чоловік колишніх активістів міста, що не змогли евакуюватися, зібрали в приміщенні філії школи № 1, звідти завантажили у вагони і відправили до Холодногірської в’язниці Харкова, звідки купками переправляли на вулицю Чернишевського, в гестапо, і після нелюдських катувань завантажили в машини-душогубки, відправляли на розстріл в Дробицький Яр або лісопарк.

Понад 120 чоловік пішки погнали в м. Валки і в кар’єрі цегельного заводу розстріляли. Робітників депо Люботин Василя і Петра Герусів за виведення з ладу паровозів живцем спалили на базарній площі, а їх товаришів по депо Дмитра Гриневецького, Зорича, Дмитра Коптєва повісили на залізничному мосту.

Особливо посилились репресії у місті з другою окупацією на початку березня 1943 р., коли есесівці ходили по домівках,  арештовували дітей, жінок, стариків, а потім розстрілювали.

Тридцять чоловік в скирті соломи біля селища Водяне розстріляли і спалили.  У цьому ж селищі фашистські кати спалили 18 тяжкопоранених червоноармійців, що перебували в хаті-пустці.

А скільки злочинів  вчинили гітлерівські нелюди в Старому Люботині.

За свідченням ветерана педагогічної праці Анастасії Онисимівни Бондаренко, п’ятдесятитрьохрічного Івана Степановича Чопенка окупанти забрали з домівки, посадили на танк і, виїхавши на шосе, кинули під гусениці, Якова Семеновича Мінька разом з синами Василем і Степаном розстріляли на очах сім'ї. Устину Петрівну Крохмаль, її дочок Надію, Євдокію та Ганну, їх сусідів Федора і Олександра Соловей убили у льоху, де вони ховалися.

9 березня 1943 р. схопили хворого Каракаптана Івана, витягли його у двір, а будинок підпалили. Коли будинок почав горіти, вони вкинули його у полум’я. Його п’ятирічний син Саша вискочив з палаючого будинку і намагався втекти в город, та автоматна черга догнала хлопчика.

Миколу Трохимовича Підченка розстріляли, а будинок спалили. По-звірячому мучили, а потім розстріляли Арсена Дмитровича Іванченка, Олександра Підченка-Красножон, Уляну Тимофіївну та Івана Тимофійовича Скороход, Олександру Федорівну Почепецьку, Лаврентія Васильовича Зінченка, М.Г. Нечипоренка та інших.

Про жорстокі розправи фашистів в Люботині знала вся країна. Про це свідчать спогади Любові Пилипівни Титаренко, яка знаходилася в роки війни в евакуації в Кокчетаві: “О событиях, происходящих в оккупированной Украине, мы узнавали читая газеты, слушая радио. Однажды, сменившись после 12-ти часового дежурства в больнице, где работала медсестрой, я с большим трудом добралась на квартиру и, включив радиоприемник, услышала взволнованный голос Левитана, сообщивший, что на Харьковщине, в поселке Гиевка, на центральной площади, был повешен партизан Павел Беляев. Я, глубоко потрясенная услышанным, долго приходила в себя. Ведь Павла хорошо знала, его уважали в поселке и Люботине. Это был жизнерадостный юноша, незаурядный спортсмен, высокообразований преподаватель Харьковского института. К тому же писал лирические стихи, хорошо рисовал. Трудно было смириться, что его уже нет в живых…”.

 

 

 
Warning: include(html/template.php): failed to open stream: No such file or directory in /www/lubotin.com/templates/pwc035_j15/index.php on line 168 Warning: include(): Failed opening 'html/template.php' for inclusion (include_path='.:/usr/share/pear:/usr/share/php') in /www/lubotin.com/templates/pwc035_j15/index.php on line 168

Чем больше всего запомнился Вам первый год работы городской власти нашего города ?
 
QR Code