/* * @version $Id: index.php 14401 2010-01-26 14:10:00Z louis $ * @package Joomla * @copyright Copyright (C) 2005 - 2010 Open Source Matters. All rights reserved. * @license GNU/GPL, see LICENSE.php * Joomla! is free software. This version may have been modified pursuant * to the GNU General Public License, and as distributed it includes or * is derivative of works licensed under the GNU General Public License or * other free or open source software licenses. * See COPYRIGHT.php for copyright notices and details. */ Маковійський Костянтин Петрович -->

Костянтин Петрович Маковійський – поетичний самородок

Костянтин Петрович Маковійський

Народився 17 листопада 1945 р. у м.Люботині на Харківщині. Має середню освіту. Навчався у Літературній студії, якою керував Б.О.Чичибабін. Працював у Харківському національному університеті ім. В.Н.Каразіна. Останнє десятиліття працює із творчою молоддю Люботина і Люботинщини: керує літературною студією "Пролісок" імені Є.В.Федоренка, що діє в його рідному місті; також є головним редактором літературно-художнього альманаху "Пролісок", автором поетичних книг "І день почався" (1999), "Неоголошений антракт" (2000), "Великоднє милосердя" (2001). Член НСПУ з 2004 року.

Поезія болю і печалі

 

Лауреат національної премії України імені Т.Г.Шевченка поет Степан Сапеляк, представляючи поезію Костя Маковійського, у передмові "Плащаниця скорботи К. Маковійського" до збірки поезій "У Великоднім милосерді" (Харків. – 2002. – С. 4), стисло й лаконічно сформулював свою думку про нього: "Поет свідомо заперечує і руйнує "вульгаризм, побутовізм" і т. ін. Проте наскрізь споглядає і визначає образну систему своєї поетики чіткими національними рисами... Запорукою його поетичного світу є символіка вогню, гріхопадіння, журби, покаяння".

Кость Петрович Маковійський – поетичний самородок із Люботина, що на Слобожанщині. Не воднораз я слухав, читав його переважно сумовиті рядки поезії і роздумів. Минули літа, багато чого втрачено безповоротно, але поет переживає кожну мить втраченого, переповнений прагнень, щоб якось надолужити, наздогнати... Але вороні ніяк не домчать його до того завітного калинового мосту.

Не писалось. Ні. Яке ж це зло!
Жив, немов з боків пітьмою стиснутий,
Думалось, для мене – відцвіло
І в наступний май мені не встигнути.
Слова не промовив силоміць...
Ні тупого не відчув, ні гострого.
Все ж чекав далеку Суламіф,
В зиму задивляючись із острахом.

Без тієї Суламіфі, розуміє читач, важко йти не лише в зиму, важко долати житейські перехрестя у переважно складному, а часто жорстокому світі нашого буття. І тому пошуки виходів із цього заплутаного і конфліктного лабіринту, з того скомплікованого життя у пошуках тієї раз у житті побаченої Суламіфі – все це одна із сутностей поезії К. Маковійського. Можливо, ті пошуки і становлять смисл поетового життя. Радієш разом із ним, що вже "зернятко проросло", і хочеться вірити, що воно не "на біду нам виросте", а це будуть духовні осяги й плоди, що живитимуть поетове майбуття.

Зовсім інший ракурс – у "Дзвонах Лаври". Поет опинився того святкового дня на теренах Лаври – однієї з національних українських святинь, що, на жаль, нині в руках не позаземних, а закордонних прибульців. Спостерігаючи за цими "ченцями чи бражниками", поет малює винятково реалістичну картину того шестя чужого Україні патріархату, що з характерним для нього нахабством окупував рідні поетові святині. І коли ті "бородані" справляють свої шестя в наших українських святинях, справді вимальовується та реальність, немовби провісники майбутніх загарбницьких кроків "великої армії непереможних".

...Дворищем чи то ченці, чи бражники.
Лавра. Спас. Чужий патріархат.
"Да не оскудеет дающего",
– Чується від монастирських брам.
Не ховає погляду колючого
Чорнорясий християнський брат.

Не відаю, чи поет побував на Хрещатику у грудневі 2004 та січневі 2005 року дні, але описані ним картини абсолютно відбивають ходу антиукраїнських сил центральною артерією Києва, коли ті посланці "чужого патріархату" здійснювали її у цілком комуністичному дусі, що особливо викликало обурення помаранчевих, бо це була фактично "п'ята колона", скерована сюди на підтримку політичних сил, які діяли в інтересах чужої країни, практично із прапорами й гаслами чужого українцям світу, що чимось нагадує той, який пропагує нам нині вже сучасна соціалістична дама з Конотопа. Образ поетового обурення асоціюється з "терновим німбом і літерами півколом: "Ой, як же не однаково мені..." За влучним висловом поета, "не ховає погляду колючого чорнорясий християнський брат" – той "брат", фальш якого давно збагнули українці. І приходиш до висновку: ті люди далекі від віри й милосердя, в їхніх серцях і переконаннях – турбота не про нас, не про Україну, а на її Терені – про "велікую родіну". Вони скоріш союзники солженіциних, жириновських, петрів симоненків, кушнарьових та вітренків, а церковні пісні та корогви – це хіба зовнішні атрибути з метою прикриття справжніх намірів. Вражаютьу віршах поета мотиви інтимної лірики, що звучать, може, найчастіше і виокремлюють автора як справді оригінального лірика, спостережливого, вдумливого і схвильованого майстра, який так несподівано опинився "горілиць на сіні", в тому антиурбаністичному світі, де дещо різко сказано, що у "гуркітні не чути і бензину" і "пурхнула синичка, зникнув джміль", де "знову повернувся ситий джмелик до своїх багатих володінь", де "яблунева тінь доріжку стеле" де ця яблуня ніжно шепоче поетові: "Молодій!" То тільки поет, майстер поетичного жанру, що викликає інтерес усіх поколінь численних читачів, зумів почути або відчути всім своїм єством той заклик "Молодій!". І хочеш сам мимоволі проказати вслід за поетом: "Молодій! У тебе все попереду".

І раптом знову тужливий настрій, який засмучує читача, коли поет схвильовано, обурливо, з глибоким співчуттям малює ще одне з неподобств, яких у нашому житті не злічити:

Рубають ялинку, ялинку рубають,
Рідіє безпомічний ліс.
Традиції давні, веселі забави,
Святковий пиріг на столі.
Повіє минулим, старим, канонічним,
При білих тендітних свічах.
А десь недалеко дерева калічні,
Калічні дерева мовчать.
Велична, жахна і нескорена тиша
Беззахисних, ніжних ялин
Сльозами янтарними з гідністю пише:
"За віщо ви нас розп'яли?"

А у дитячому притулку, що став у XX та XXI століттях ще однією характерною прикметою життя багатьох представників молодого покоління, поет, схвильований долею малюків, виголошує ще одну незаперечну істину із закликом, з проханням до людей шукати виходу, співчуття:

... Тут ніхто не знає материнського,
Нічого і згадувати тата...
Тільки й зігрівають сонця промені
Ще не зовсім зранену планету.
І ростуть з дитинства в душах зломлені,
Лікарі майбутні та поети.

Замислюєшся: і як їм виростати без маминої ласки, без батькової турботи, як пробитися, де шляхи співчуття відшукати?.. Думки за думками наздоганюють одна одну у пошуках кращої долі для тих, кого поет відшукав цілком невипадково. Згадувана С.Сапеляком "журба" відлунює у поезії, яка стелеться сторінками пропонованої читачам "Українознавства" добірочки віршів К.Маковійського, мов той реквієм, те "зів'яле листя" поетове, що не всохне і не розвіється з вітром у безвісті, а вічним спогадом переслідує неспокійні поетове серце і душу.

Як же ти далека й близька,
Ніби крок та довжина без відстані.
Півстоліття я тебе шукав.
Так шукають невловиму істину.
Як усі, ти все ж таки земна.
Вириваєш бур'яни з городу.
Випало іти там, де стерня,
Випало іти без повороту.
... Коли доля слалася лиха,
Свічечкою ти мені світила.

Така своєрідна життєва драма душі поета вилилася гіркою молитвою на сторінках поетичної добірки, що в когось викличе співчуття, а, можливо, гіркі спогади, які ще і ще повертатимуть нас до поетичних рядків оригінального українського поета зі Слобожанщини.

З роси й води Тобі, дорогий друже! Хай свічечкою світить і надалі та єдина надія і підтримка у найскладніші життєві хвилини!

Костянтин Маковійський

Не писалось. Ні. Яке ж це зло!
Жив, немов з боків пітьмою стиснутий.
Думалось, для мене – відцвіло
І в наступний май мені не встигнути.
Слова не промовив силоміць...
Ні тупого не відчув, ні гострого.
Все ж чекав далеку Суламіф,
В зиму задивляючись із острахом.
Шляхом йшов, та начебто блукав
По якійсь ріллі непевним кроком,
А сьогодні потяглась рука
Стиснути долоньку ненароком.
Радісно іду в своє село,
Мов поганин той, що тільки вихрестивсь
Знай, що зернятко проросло
Та боюся на біду нам виросте...

 

ДЗВОНИ ЛАВРИ

Загули басисто і ображено.
Зовсім недалеко й до гріха.
Дворищем чи то ченці, чи бражники,
Лавра. Спас. Чужий патріархат.
"Да не оскудеет дающего",
– Чується від монастирських брам.
Не ховає погляду колючого
Чорнорясий християнський брат.
Ірмоси во славу та ектінії
Голосно виспівує крадій.
Раптом у стривожене гудіння
Увірвались дзвони молоді.
Весело з шаленою завзятістю,
Ніби і не боляче бокам.
Над ганебно створеною святістю
Вибивають дрібно гопака.
Каїни ніколи не покаються,
Господу благому вопія.
Та ізвіддавна усе вертається
Своєчасно на круги своя!

***

Куди страшніше, як вона в собі
Безповоротно втратила людину.
Ст. Шумицький

Ніяк не по душі крикливі гасла,
Тож одного боюся найстрашніш.
Коли в людині найстрашніше гасло.
Коли людина в летаргічнім сні.
Прокинеться, замислиться – не знаю.
Не зазирати ж за чужий паркан.
Нехай собі тихесенько конає.
Та хтось будити сплячих заклика.
І чується громоподібний голос,
В огненій тіні на глухій стіні,
Терновий німб і літери півколом:
"Ой, як же не однаково мені"...

***

Чи не вперше горілиць на сіні,
Хоч те сіно сам і не косив.
Гуркітні не чути і бензину,
Посеред спокійної краси.
Не чекаю більше ні на кого.
Пурхнула синичка, зникнув джміль.
На садибі цій замкнулось коло,
За яким лишився давній біль.
Знову повернувся ситий джмелик
До своїх багатих володінь.
Яблунева тінь доріжку стеле.
Яблуня шепоче: "Молодій!"

***

Сплелося давне й неможливе,
Сипнуло снігом на волосся.
Веселий сміх не змиють зливи,
Хоч як би з неба не лилося.
Минуле ближче все і ближче,
А уві сні стояло поруч.
Бувають сновидіння віщі,
Руйнуються із часом гори.
Журби легенької краплини
Засяяли в стрімкій уяві.
Всміхається стара хатина
І пахне листячко зів'яле.

***

Мені зустрілися сьогодні
Петрові сині батоги.
Тремтить голубизни безодня.
Торкнувся спомин дорогий.
Про щось своє шумлять дерева,
Про щось зажурливо шумлять.
В дорозі осінь-королева.
Чорніють зорані поля.
І час зробився нерухомим,
А ластівки собі летять.
Роки життя – це тільки спомин,
Це тільки спомин – мить життя.

***

Там обрій виглядає синюватий,
А сніг веселий очі засліпля.
Прийшла пора, пора засумувати
І неквапом зближається петля.
Чи є, а чи нема про що згадати?
Чи відпалав, чи ледь собі курів?
Як той димок з пошарпаної хати
Над димарем, в незатишній порі.
В час обложної, схиленої мряки,
У час найнеймовірніших падінь
Пригадуються ясночолі маки,
Стрункі, далекосяйні й молоді.
І пригадався у твоїм волоссі,
І пригадавсь в твоїм волоссі бант.
Тепло з очей Іскрилося, лилося.
Невже було, було невже? Хіба!..

***

Рубають, ялинку, ялинку рубають,
Рідіє безпомічний ліс.
Традиції давні, веселі забави,
Святковий пиріг на столі.
Повіє минулим, старим, канонічним,
При білих тендітних свічах.
А десь недалеко дерева калічні,
Калічні дерева мовчать.
Велична, жахна і нескорена тиша
Беззахисних, ніжних ялин
Сльозами янтарними з гідністю пише:
"За віщо ви нас розп'яли?"
На свята щорічні, ми вибрані жертви,
Хай люд божевільне співа.
Та тільки ніхто не спроможний зітерти
Терпкі і журливі слова:
"За віщо ви нас розп'яли?"

***

Врізана хрестом Йорданська купіль.
Ставу незворушність крижана.
Нарікання долітають скупо
Навкруги спокійна тишина.
Велич урочиста Водосвяття
Ясністю пронизує глибінь.
Пам'ять випрямляється зім'ята,
Пам'ять зберігала давній біль.
Стрімголов пірнаю в хвилю чорну,
Виринаю в спогаді в тепло.
Усміхнись, як усміхалась вчора
Та хіба ж відквітло? Розцвіло !

***

Тепло домашнього каміну,
Руки тендітної тепло
– В усьому змінному – незмінні,
Як і не змінне давнє зло.
Не по мені ці таємниці.
Хто відгадає сенс буття?
Перед закоханістю – ниці,
Схиляємо любові стяг.
А потім? Щось буває потім.
Відчує кожен на собі.
Впивається колючим дротом
Нестерпний та солодкий біль.

***

Не збагну, що трапилось зі мною?
Ніби бачу папороті цвіт.
Усміхнулась тихою зимою,
Заяснів тобою білий світ.
Паморозі візерунок ніжний,
Паморозь розквітнула в очах.
Лагідно повіяло колишнім
– Милувавсь тобою і мовчав.
Відчайдушна висота орлина...
Папороті пристрасть вогняна
Спалахнула стримано-нестримно
І її не загасити нам.

***

Я прийшов туди, де бідолашні,
Про яких говорять, що з них виросте?
Відстань чималеньку подолавши,
Я прийшов, у притулку сироти.
Горобець своїй гніздечко вимостив,
А для них прослалась ковдра – гаслами.
"Не чекати від природи милості",
Ув обличчя їй чадними газами.
Лягають стомленою низкою
Почуття на добровільну страту.
Тут ніхто не знає материнського,
Нічого і згадувати тата...
Тільки й зігрівають сонця промені
Ще не зовсім зранену планету.
І ростуть з дитинства в душах зломлені,
Лікарі майбутні та поети...

***

Короткий день, неначе те кохання,
Короткий усміх сонця із небес.
Воно було чи перше, чи останнє,
Воно було і вабило тебе.
Ця гостра тінь жалоби й самострати
Ввірвалась нагло в самозабуття
Лишилося хіба що пригадати,
Як згадують чиєсь чуже життя.
Обличчя ніжать голубінь осіння,
Торкнулась листя перша жовтизна.
Так є. І так було від дня творіння.
Короткий день. Короткий. Я ж це знав.

***

І повстануть його війська, та й зневажать
Святиню і поставлять гидоту спустошення.
Дан. 11:31

Колись тут був маєток мирський
Князівства давній еталон.
Проміння золотаві бризки
У затишку гіллястих крон.
Стихія і сліпа і груба
– Знесла альтанки і паркан.
Потрощеної цегли купа...
Ой доля, доленька гірка.
Розбиті склепи Святополка
– Упало провидіння зле.
Срібляну знайдено іконку
І вензель з княжих еполет.
Палацу посірілі стіни.
Добра і підлості двобій.
Іду дорогою спустіння,
Всміхається незрячий Вій..

***

Життя, немов вузький тунель,
А далі – скеля тупикова.
Кінчається земне турне,
Згасають промені ранкові.
А темрява, як світлий день,
А темрява – яскравий промінь.
Палає, шириться, росте...
Позаду дня безликий гомін.
Спадає оксамит куліс
На лінію чітку міжграння.
Я звідтіля сюди приніс
Моє приховане кохання.

***

Щось дні оці далеке нагадали,
На зустріч осінь лагідно іде.
Мабуть, заїду якомога далі
Від галасу настирливих людей.
Гостинно хутір давній привітає,
Замислений всміхнеться й помовчить.
Давно вже ластівки повідлітали,
Роз'їхалися з поля орачі.
Як спогади листочки по дорозі.
Пора прощань і роздумів пора.
Я так чекав на чудодійну осінь,
Хіба ж не знав, що й осінь відмира!..

***

Починається осінь...
Зболіло заклякла душа.
Ліліана Косановська

Експрес несеться надто швидко.
Там цвинтар, річечка, димок.
Шляхетність львівської говірки,
Немов дарунок, веземо.
Облиті сосни світлим лаком
– Художник кольори змішав.
Як та жоржина, не заклякла
В промерзлій осені, душа.
О, загадкова, дивна панно.
Листочки хай собі летять.
Десь прокидається кохання –
Рече мені передчуття...

***

Як же ти далека й близька
Ніби крок та довжина без відстані.
Півстоліття я тебе шукав.
Так шукають невловиму істину.
Як усі, ти все ж таки земна.
Вириваєш бур'яни з городу.
Випало іти там, де стерня,
Випало іти без повороту.
Що ж, життя і далі йде, нехай.
Чи кожух, чи латана свитина.
Коли доля слалася лиха,
Свічечкою ти мені світила.

***

Незворушний, наче Далай-лама,
І байдужий, мов холодна смерть.
Вітер над принишклими полями
Зранку невгамовно дме і дме.
І мені, самотньому, навіє
Спогадів захолонілий дощ.
Без краплини жодної надій,
Пройдене і впоперек і вздовж.
Десь кружляють вогники болотні,
Невловимі, як срібляста ртуть.
Тільки їх побачу, хоч сьогодні
Знову, не вагаючись піду...

***

Чернице, черничко, черниченько,
Красуне зеленоока.
Твій одяг, як чорна ніченька,
Як нічка глуха й глибока.
А личко, а личенько – сяєво.
У монастир закоханість.
І спогади про Почаїв
І хрест від усякої погані.
А перстень про інше рече,
А щічки – свічки рожевенькі.
Так личить тобі чернече!
Сестричко моя блажененька.

***

 

І я гублюся в голубих снігах,
Щоб проліском у березні розквітнуть.
Ст. Шумицький

Ти тепер на протилежнім березі,
Де палахкотить голубизна.
І розквітнув проліском у березні,
Ніби мить прийдешнього пізнав.
Долю неминучу напророчив
– І якраз тоді стелився сніг...
Та сміються із портрета очі
До убивць, до друзів і до всіх.
Ні хреста немає, ні каплички.
Взяте з праху повернулось в прах.
Ліс шумить, випорхують синички
І шумить Шумицького пора!

 

Автор статтi
Пасемко Іван, член Міжнародної науково-координаційної ради з проблем українознавства.

 

 
Warning: include(html/template.php): failed to open stream: No such file or directory in /www/lubotin.com/templates/pwc035_j15/index.php on line 168 Warning: include(): Failed opening 'html/template.php' for inclusion (include_path='.:/usr/share/pear:/usr/share/php') in /www/lubotin.com/templates/pwc035_j15/index.php on line 168

Чем больше всего запомнился Вам первый год работы городской власти нашего города ?
 
QR Code